Вічник. Поради М.Дочинця для довголіття

Мудрий дід із села як носій здорового «народного» глузду — традиційний герой українського письменства. Особливо популярний у сатириків — від Остапа Вишні до Павла Глазового, — він виголошував вічні істини, часом протиставляючи їх світогляду молоді, схильної до сліпого слідування моді. Діди в ролі стержня народу оселилися і в творах прозаїків-нацреалістів — як герой «Вічного Івана» Віктора Міняйла.

Дідівської сили вистачає й на наш час. В українській медіасфері одночасно віщають два старці — вуйко Дезийдерій з блогу Валентина Ткача на «Українській правді» та «вічник» Андрій Ворон із творів Мирослава Дочинця. А на просторах Facebook мудрує нелукаво віртуальний «вуйко Дезьо», який змінив «батька», але не стиль. Судячи з кількості коментарів на ресурсах та продажів книгарні «Є», старенькі легко завоювали популярність освіченої частини українського народу. Прикметно, що обидва діди родом із Карпат, які заслужено вважають осередком народності, традицій та близькості до природи.

Найповніше житіє Андрія Ворона — книга «Вічник» — детально описує його шлях у стилі романтичної агіографії. Вочевидь, віку та сільського походження замало для права на повчання, тому автор конструює дідові максимально насичений життєпис. Там є і палке юнацьке кохання, і перебування в зграї сучасного Довбуша, і бій за Карпатську Україну, навіть справжня робінзонада включно з прирученням кози серед гірського пралісу. Послух у скиті, табори НКВД та війни з кримінальниками, втеча з ГУЛАГу, знайомство з китайським знахарем, мандрівка до Греції в трюмі корабля, життя на Афоні та археологічні розкопки на Закарпатті — дідусь прожив ХХ століття за всю Україну. І з кожного життєвого відтинку він виніс висновки, виділені в книжці курсивом. Пізніше автор зібрав усі «курсиви» без біографії та видав їх окремою книгою «Довгії літа, благії літа» (вочевидь для тих, хто вірить Ворону на слово).

Квінтесенсія мудрості Андрія Ворона — «не бери дурного в голову, а важкого в руки» плюс дієтичні поради на кшталт «не пити пива та їсти багато зелені». У світогляді діда намішано народного християнства та магізму, злиття з природою, подібного до вчення Порфирія Іванова, та псевдонаукових знань із популярних газет. Проповідь людяності, смирення та злагоди зі світом перемежовується розповідями про те, як прапрадід героя бачив у відьом хвости, і що в Абхазії досі живуть неандертальці.

У чому секрет читацької популярності Андрія Ворона серед усіх верств українського суспільства? Як свідчать полиці книгарень та соціологічні опитування, перше місце серед нехудожніх творів упевнено тримає мотиваційна література. Не дивно — культ «успішності» та «ефективності» потребує своїх священих писань. Книга Мирослава Дочинця теж є мотиваційною, але з іншим знаком — замість пацючих бігів за успіхом та прагнення загнати в добу 48 годин, дід Андрій вчить не спішити, не прагнути понад необхідне, не надриватися на роботі чи вдома. Щось подібне пропонують утомленим менеджерам середньої ланки модні демотиваційні течії slow life та дауншифтінгу, але дідові поради — не втеча від світу в епікурейство, вони, за задумом автора, виростають із розміреного народного побуту.

Система Андрія Ворона зручна — у приписах немає жорстких обмежень щодо їжі, поведінки чи стосунків. Призом у цій боротьбі хорошого зі ще кращим обіцяно довгі та благі літа. Можна припустити, що дідова філософія, окрім іншого, стала заспокійливим для незаможних читачів — неконкурентне нині «бідний, але чесний» автор заміняє на «бідний, але гармонійний і доживу до ста років». Замість гонитви за грошима та статусом Мирослав Дочинець пропагує неспішний рух за здоров’ям, дорогим і в прямому, і в переносному сенсі.

Оксана Щур у рецензії на «українського Коельйо» в «Українському тижні» влучно підмітила, що «Вічник» перегукується з творіннями росіянина Володимира Мегре про сибірську відлюдницю, популярними серед інтелігенції в 1990-х. Справді, прагнення до єднання з природою, суміш радянських ідеалів про гідну просту працю та християнського смирення добре вкладаються в світогляд типового інтелігента. Додаткових симпатій читачів додає опора на народність як вихід із моральної та світоглядної кризи сучасності. Влада, як завжди, ворожа, священники їздять на «мерседесах», науковці ніяк не можуть вилікувати рак та СНІД — залишається лише дослухатися до карпатського діда. Байдуже, що містифікований і Андрій Ворон, і його життя, і весь народ. Цей шар тексту важко назвати успіхом автора — його ідеально здорові та ставні закарпатці далекі від справжніх спрацьованих українських селян. А простосердна духовність героїв «Вічника» геть не схожа на описану Лесем Мартовичем чи Остапом Вишнею сільську реальність. Проте щасливий високоморальний народ минулого живе в уяві інтелігенції та систематично з’являється на сторінках художніх творів — досить згадати хоча б «Записки українського самашедшого».

Якщо для інтелігентів принади Андрія Ворона насамперед світоглядні, то читач із народу, упевнившись із книги в корисності простого розміреного життя, зверне увагу й на медичні та дієтичні поради. Вони не позбавлені здорового глузду, хоч і марно шукати там унікальних рецептів здоров’я. Здебільшого це нагадування про шкоду жирного та спиртного й користь каш та овочів. Мило виглядає добірка «простих та дешевих дідових страв» із картоплі, капусти та гороху, що нагадає читачам про голодні 1990-ті. Втім, кілька порад виглядають щонайменше дивно, як ось не користуватися милом та шампунем, не пити мінеральної води, не різати овочі ножем. Кумедні заборони доповнено настановами справляти малу нужду серед поля чи лісу, щоб «підживитися земною електрикою», жити не в бетонних, а в глиняних будинках, їсти побільше буряка й запивати настоянкою горілки на павутинні. Проте часом автор переходить грань безпеки. Серед іншого в книзі є порада лікувати високий тиск походом у лазню, старечі хвороби очей — прикладанням тертої моркви, а рак — настоєм калини. Дослівне слідування такій «мудрості» може направити у вічність значно раніше за діда Ворона. Іноді читаємо і явне невігластво: «Діабетиків мучать інсуліном. Але ж раніше його не було — і жили ж люди. Їжте багато капусти, як кролі». Що ж, у 104 роки можна забути, що від діабету І типу до 1923 року помирали, а відкриття та виробництво інсуліну вважається винаходом століття, за який було вручено Нобелівську премію.

За сумою тиражів книги про Андрія Ворона можна вважати найуспішнішою літературною містифікацією останніх років. На жаль, не найякіснішою — вся історія шита білими нитками. Найпростіше — вік, автор не може визначитися, скільки років приписати старцеві. Сам герой говорить про 104, але за дотичними даними йому трохи за 80. Насиченість життя, імовірність пригод, фантастична розповідь про те, як Ворон щовесни тікав із ГУЛАГу й щоосені повертався — все це переносить читача в світ казки з мудрим старцем. Але є в книзі й серйозна містифікація на межі пристойності — відгук «доктора медичних наук, академіка В.Білонога» про користь пропонованої дієтичної системи. У переліку академіків АМН України такого не існує… Поза книгами Мирослава Дочинця жодних згадок про такого медика немає ні в пошукових системах, ні в каталозі НБУВ. Подібні фальсифікації з хвалебними відгуками — уже в стилі бульварних газет із їхніми цілителями, гіпнотизерами та контактерами.

Проте Мирослав Дочинець зумів догодити всім верствами читачів, дібравши поради на будь-який смак. Хтось винесе з книги мудрість «не ти для часу, а час для тебе, не обганяй і не помножуй час», хтось утішиться, що «чоловік, який має коханок, вмирає раніше, ніж його жінки», а комусь стане в пригоді рецепт вегетаріанських голубців. Можливо, з подібних книг виросте «парамотиваційна» література, що вчитиме не бігати за ефемерним «зростанням», а жити спокійно, цілеспрямовано й розмірено. Дилогії бракує лише ремарки для критичного сприймання, на кшталт «самолікування може бути шкідливим для вашого здоров’я» або «діда читай, а свій розум май». А з дідом Вороном прощатися рано — він живіший за дідуся Леніна, і має ще чималий потенціал для подальших публікацій, художніх і дидактичних.